Стихотворение: Про кохання

Полотном яскравим застелила осінь,
Барвами веселки ніжно виграє.
Вітерець блукає у моїм волоссі,
Косу, наче мати, лагідно плете.
Я йому шепочу про забуті мрії,
Про кохання в серці тихо розкажу.
Хоч з цією осінню помира надія
Та стліває віра з літом у саду.
Не в твоїх обіймах тану на світанку,
Не в твоїх очах плаче сірий дощ.
Лиш міцної кави обіймаю склянку,
А розбите серце склеїв чорний скотч.
І чудовий ранок втіхою не стане,
Не зігріє сонце променем своїм.
Хоч тебе кохати я не перестану,
Я забуду те, що ти був моїм.
Не мені даруєш ти чарівні квіти,
Кожен вечір марно свої сльози ллю.
Що до школи підуть, то не наші діти,
Смутком захлинаюсь у своїм жалю.
Ти скажи навіщо це дурне кохання?
Як його позбутись, вигнати з душі?
Тихо стогне вітер під вікном щорання,
Я його благаю - тільки не мовчи.
І коли на землю ступить ніч чорнява,
Як яскраві зорі вкриють полотном,
Пролунає пісня тихо, ніжно, мляво
І засне назавжди під моїм вікном.