Стихотворение: Грандбатько

Летять повз мене, мов птахи, літа,
Були часи, як був ще зовсім юний...
На чорній сукні похилилися жита,
Звучить бандура, плачуть тужні струни.

Як ще тоді, я пам'ятаю осінь.
Кудись одно бредуть вже зморені воли,
А я до них рушаю по сільській дорозі,
Не маючи охоти, й досі плинуть кволі...

Куди йдете? Де шлях ваш буде?
Мовчать.

Отак й похмурі сірі люде -
Щось будувать, щось планувать...

Де мій раніш минав десяток,
Сьогодні забудовують новим -
Інноваційним, пріоритетним,
Нерідним й зовсім не живим.

Усі квапливо плинуть поміж мене,
А він на човні без тривог удаль...
Пливе.
Ніколи думкою мене не омине
Його прощання і моя печаль.

Сам собі знайда й вмілий адмірал,
Чужим ставком пливу назустріч небу.

Так й не зустрів...

Мабуть вбачаю я таку потребу.
Але поодаль вже чекає мене зрушений причал.