Спочатку вони жили в тебе під ліжком.Під темнотою тіней.У старій кремезній шафі.Вони стогнали ночами.Гризли ніжки твого ліжка.Бігали по кімнаті скаженими тінями.Вони були частиною твого життя.Вони виходили з настанням сутінків.Сковували тебе,брали за руки і вели за собою.Вони гуляли по твоїй дитячій уяві в образах бабаїв і страховиськ.Ти боявся їх до затьмарення,до сліз,до непритомності. Минав час. Ти виріс. Викинув старе ліжко. Пидбав нову простору шафу. Та що там шафу,змінив неодну квартиру,прочитав не один десяток книг,встиг кілька раз покохати „на все життя”,і з сотню раз змінити музичні смаки. А вони всеодно були поруч з тобою. Вони навідувались до тебе,крли ти залишався на самоті в сутінках кімнати,на самотв з власними думками. Вони порушували твою самотність,складали тобі компанію за чашкою міцної кави. Усе наче змінилось,але вони і досі приходять до тебе. Просто замість ніжок ліжка вони ласують твоєю душею і слабкодухістю,запивають розбитими мріями! Саме вони тримали тебе. Тримали і ніколи не відпускали. Тримають і не відпускають!!! Просто вони виросли. Виросли разом із тобою. І тепер це не казкрві вигадані істоти. Тепер це втрати, розчарування, біль, брехня і так до безконечності... Вони - це страхи...
