лише думкою знищити животворне сяйво. Інь та Янь. День і Ніч. У них не було душі. Вони існували лише тому, що хтось так вирішив колись у давні часи. А після, заради розваги, дехто кинув їм яблуко розбрату. З тих пір Ніч і біжить по п'ятах у Дня, відтинаючи шматочки, насолоджуючись вічним бігом. Тільки Ніч не знала, що День існує завдяки Сонцю, що біжить знайомими стежками, іноді він пливе з хмаринками в ясному небі, іноді з хвилями, що розбивалися кидаючись на гостре біле каміння. День лоскотав собі черевце верхівками смерек, пролітаючи над незліченними лісами. Поглинав аромати гірських квітів, що манили своїм кольором і дарували радість кожному, хто дозволяв себе полонити їх красою. День був найщасливішим, полинаючи у вічний біг. Але навіть він не здогадувався, що існує завдяки Сонцю. А високо-високо, в найчистішому та ясному куточку небесного простору повільно і з насолодою пливло повітряним океаном Сонце. У ньому не було ні заздрощів, ні злості, не було бажання бути кращим за когось, вищим або сильнішим. Сонце з задоволенням щоденно кружляло над землею, спостерігаючи, як під ним кипить життя. Це була величезна радість розуміти, що саме від нього залежить щастя маленьких комашок. Адже це так чудово, що земля, зігріта тобою, дарує у відповідь пахощі квітів і польоти тендітних метеликів над водоспадами. Граючи, Сонце іноді підсмажувало хмаринки і вони танули, зрошуючи своєю вологою пересохлі річечки і мертві долини. Сонце насолоджувалося своїми творіннями, зелені галявини тяглися назустріч йому крихітними зеленими клаптиками, як би намагаючись поцілувати ... Все було чудово, тільки коли сонце дивилося в далечінь горизонту, сум зупинявся на крихітному світлі. У такі моменти Сонце журилося. Там далеко була Ніч. Холодна і підступна. Зла і бездушна. Вона тримала в полоні тисячі зірочок. Ось одну найяскравішу Сонце і бачило. Йому дуже хотілося так само як зірочки веселитися, кружляючи в нескінченному вальсі небесного хаосу. Але потрапити до Нічного Царства не було ніякої можливості. Сонце засумувало. Зелені галявини все менше й менше додавали щоденної радості. Сонце все рідше помічало весільне прохання різнокольорових метеликів над водоспадом. Життя на землі текло своєю чергою. Серцем Сонце було далеко за горизонтом, там де вабило слабке сяйво Зірочки. Одного разу, стомлене чеканням, Сонце вирішило будь-що вирватися з денного полону і зустрітися з Зірочкою. Міцно заплющивши очі, сильно-сильно махнувши крилами, Сонце, затамувавши подих,
