Чорні алеї небесних парків поступово танули, розчиняючись у передранковому сяйві. Сіра смужка туману поглинала нічні шедеври, ніби ховаючи їх красу від невідомих очей. Хмаринки, що з’являлися в темряві, прокидалися і випускали в сірість біле дихання, залишаючи на всьому живому і вічному діамантові крапельки роси. Все в небесному хаосі бігло слідом за чорною мантією, що безперервно зникала попереду. Зірки, шепотіли, невгамовно снували навколо, іноді сміялися заливчасто і дуже весело. Тільки одна серед них не кружляла у вальсі з іншими і не водила хороводи. Вона сумувала про те, що змушена жити у вічній темряві. Невідоме тяжіння тягнуло Зірочку назад, в ніч, слідом за чорним мереживом своєї Пані. Але все її крихітне тільце, кожен промінчик і пилинка, всім серцем намагалися повернутися туди, де сіренька смужка віщувала світанок нового дня. Всім відомо, що навіть новонароджені або згасаючі зірки випромінюють світло, нехай часом слабке, але живе. Сила його, це як шкала щастя, визначник життя ... Кожну ніч Зірочка берегла сили, намагаючись випромінювати сяйво якнайяскравіше саме тоді, коли передсвітанкова смужка пробігала по небу, розділяючи його навпіл. І кожну ніч чекала на ту хвилинку, коли сонце починає новий день. Вона була крихітною на величезному полотні небес, навіть якби вона була більшою у тисячу разів, їй ніколи не світитися як Сонце. Кожна миттєвість проходить в болісному очікуванні дива, що далеке світило її помітить, посміхнеться, обійме і ніколи ні відпустить. Зірочка багато разів чула серенади, що лунали з чужих вуст на Землі. Не раз до неї долітали слова закоханих, пісні серця та вірші. Часом слова змушували посміхатися, зважаючи на дивність та наївність, але любов і існує, щоб робити нас трошки дивакуватими. Зірочка була закохана в Сонце. У його неосяжність, доброту, ніжність і неповторність. Закохана в це сонячне тепло і життєрадісність, в красу усмішки. Всі любили Сонечко, усі ним захоплювалися. Часом відкрито, інколи таємно, як Зірочка. Волею долі їм ніколи не судилося зустрітися. Як би не намагалася Зірочка дістатися до світанку, їй не зігрітися в далеких сонячних променях. Старенька Ніч тягнула своє чорне мереживо, не обертаючись назад. Попереду у неї була вечірня заграва, яку вона жерла своєю порожнечею. Вже цілу вічність, якщо не більше, Ніч харчувалася цим згасаючим світлом. Часом небо забарвлювалася в фіолетові й червоні відтінки, це ніч наздоганяла заграву і вгризалися в її ніжні крила. Вона ненавиділа світло і існувала
