Кабінет. - Проходьте, сідайте... - промовив приємним, низьким голосом чоловік у просторій, світлій, лляній сорочці, який стояв біля вікна і пив каву. - Не бійтеся, дівчино, я не кусаюся. І не дивіться так на стелю, вона не впаде на голову. Молоденьке дівчисько у потертих джинсах та футболці, років так двадцяти на вигляд, злякано роззираючись, увійшло до кімнати. Великий, дерев'яний стіл, явно не новий, але колись, схоже, дуже дорогий, займав майже половину усього приміщення. Поряд з ним стояв стілець. Теж дерев'яний, але з м'яким сидінням. На столі, окрім пухкої теки з якимись паперами і дивної форми чорнильної ручки, лежав лише кубик Рубіка. І все. Більше на столі не було нічого. - Ви проходьте, проходьте... - чоловік у світлій сорочці показав рукою на стілець. - І сідайте. Вибачте, що я з кавою. Стільки роботи сьогодні, що приходиться на ходу все робити. Навіть цигарку ніколи висмалити. Мабуть, час кинути цю погану звичку... Але поки не вистачає сили волі. А у вас є сила волі? Можете не відповідати, вибачте... Чоловік допив каву і поставив порожню чашку на стіл. Дівчина тим часом, все так же злякано роздивляючись кімнату, присіла на край стільця. Дійсно, у кабінеті дуже смачно пахло кавою. - Немає тут нічого такого, щоб боятися... Тільки я. І стіл. А він точно не страшний. І я не схожий на чорта. - чоловік узяв з пухкої теки аркуш паперу. - Тааак, подивимося... Амбер Лоуренс. Це ж Ви? Двадцять один рік. День народження десятого серпня... - Так... - ледь чутно відповіла дівчина. - Це я, Амбер Лоуренс. - Чудово. Отже, Амбер, а мене звуть Майкл. Просто Майкл, без сер чи містер. Добре? - Добре... - Та розслабтеся, Амбер, усе, чого потрібно було боятися, з вами вже відбулося. На жаль, але... - Але що?! Що зі мною відбулося?! Я не розумію... - Ви померли, Амбер. Співчуваю... Чесно. І щиро. Та є один важливий момент! - Ого... Серйозно?! Я померла?! Невже?! І коли, якщо не секрет? У голосі дівчини відчувалися нотки недовіри і сарказму. - Сьогодні. Так, Амбер, це факт. Серцевий напад у душі. Вас знайшла сестра, але було вже пізно. Ще й головою вдарилися сильно, коли падали. Потилицею... Там було без варіантів, співчуваю, сонце. Шматок черепної кістки врізався у мозок. Тихо, тихо... Дівчина раптом почала плакати. Сльози потекли з очей Амбер так, ніби вона щойно розрізала величезну цибулину. - Ось, візьміть... - Майкл, ніби якийсь фокусник, незрозуміло звідки
