Хвилина. Люди, зазвичай, не цінують час. Роки, місяці, дні... А особливо, коли це стосується хвилин. Хвилина туди, хвилина сюди... Зачекай хвилинку... І так далі, і тому подібне. Типу, хвилина, це ніщо, можна розкидатися ними, як заманеться, наліво і направо. Якісь нещасні шістдесят секунд, про що там і казати... Але починаєш цінувати час тоді, коли на кону стоїть, скажімо, твоє життя. Наприклад, коли тобі залишається жити хвилину, усього одну хвилину... Я ніколи до того не задумувався про те, як це, знати, що ти помреш вже за хвилину і нічого не можеш вдіяти. Все, кінець, далі тільки смерть. Але ти при повній свідомості, все розумієш, бачиш, але безпомічний, ніби та муха, яка приклеїлася до липучки. Дзижчить, борсається, та клей міцно тримає лапи і крильця... Безнадія. Я пройшов якось через це одного разу. Уявіть собі річку, літній вечір, сонце потихеньку суне небом до горизонту, щоб за деякий час сховатися за небокраєм... Один стрибок з берега у мутні води ріки і все, ти на дні... Я спочатку навіть не зрозумів, що трапилося. Страшний удар, хрускіт, біль... В голові ніби ядерний вибух. А потім я на дні. Лежу на спині і дивлюся туди, де крізь товщу мутної води пробиваються промені вечірнього сонця. І не можу поворухнути ні ногою, ні рукою... А у шиї такий біль, що хочеться закричати! Але ж куди, вода... І саме тоді прийшло розуміння того, що оце він і є, фінал. Зламана шия, параліч і дно річки. Отак просто. Game over. Лиш ледь-ледь плечі рухаються. А так, то тіло, наче брила, лежить собі тихенько, чекає, ще живе, але німе і приречене... На скільки залишилося повітря у легенях?! Ну, саме так, десь на хвилину. Максимум. Не більше. І ця хвилина остання у твоєму житті. І оте розпливчате щось, яке там, нагорі називається сонцем, то буде останнє, що я побачу. Відверто скажу, страшно якось і не було, щоб отак, у повному розумінні цього слова. А клятий мозок працював, що той комп'ютер. Спочатку, там, у мозку, промайнуло усе моє життя. Але ніби стиснутим файлом. І лише декілька яскравих моментів, наче світлини, затримувалися довше всіх... А час ішов. І, знаєте, ця хвилина чомусь тягнулася довго. Дуже довго. Так, ніби хтось сповільнив час. Для чого? Чому так? Хтозна. Але здавалося, що саме отак і було. А далі мозок, десь у своїх сховищах, знайшов інформацію. Я колись дивився фільм і там хтось казав, що, коли ти вже точно не випливеш, то краще вдихнути воду. Так, начебто, буде легше померти. Чому б не
