цілковитій безпеці. Чуєш? Обіцяю! Давай мені руку, Астрід, не бійся, це просто укол, звичайний укол у вену. Сядь на матрац і расслабся. Ну, ось так, ось і розумниця... ***** "Пацієнт - Астрід Мітчелл, 23 роки. Третій тиждень лікування. З'явилися аномальні ознаки спонтанної агресії до персоналу, а саме до санітарів. Зі слів пацієнта, це не люди, а монстри з її видінь. Протокол лікування - А51. Продовжено на два тижні. Доповнено агресивною гідротерапією. Лікар - Ентоні Ковач." ***** - Астрід! Астрід, прокинься! Астрід!! - лікар Ковач легенько вдарив долонею по блідій щоці дівчини. Астрід кілька разів глибоко вдихнула і дуже повільно, ніби її повіки були відлиті зі свинцю, розплющила очі. Вона здригнулася всім тілом і спробувала піднятися на ліктях, але це їй не вдалося і вона знову опустилася на ліжко. - Лікарю... - Так, Астрід, я тут, поруч, подивися на мене. Ти мене добре бачиш і чуєш? Доктор взяв дівчину за руку. Вона була крижана, як і все тіло, немов Астрід дістали не з теплої води, а з бісової морозилки. - Я... Я їх там бачила, лікарю! Чесно! І вони були там! Ці руки... Вони тягнулися до мене! Тягнулися з усіх боків, з темряви! Довгі, холодні, липкі, мерзенні руки! І вони торкалися мене, лікарю! Це було... Це було нестерпно гидко і мерзенно! І ці пальці... Тонкі, витягнуті пальці, немов без кісток! Вони були схожі на щупальця! Так, саме на чорні щупальця кальмара або восьминога... Фу! Бридота! Як же це огидно, лікарю! Вони ж мене чіпали! Всю обмацали! Всю, уявляєте! А я... А я не могла навіть закричати, лікарю! Мене немов паралізувало! - Тихіше, тихіше... Все закінчилося, дитинко, все закінчилося. Вони залишилися там. А ти тут. Все добре, Астрід... Глибоко дихай, вдихай і видихай носом, все добре. Дівчина дивилася на Ентоні Ковача, але наче не бачила його, хоча і перебувала зовсім поруч. Немов доктор був прозорим, як скло, і вона дивилася крізь нього кудись, начебто в інший вимір. Зіниці її очей були неприродно великими. Лікар Ковач добре знав цей погляд. Він його бачив мільйон разів. Ентоні притиснув дівчину до себе і погладив її по голові. - Так було потрібно, Астрід... Повір, це тільки тобі на користь. Таке лікування, що поробиш. Але ти молодець, витримала! Ти просто розумниця, Астрід! Ось заспокойся трохи і ми перевіримо. Хочеш? - Що перевіримо, докторе? - Перевіримо, спрацювало чи ні. - Добре... Але ви мені вірите, що там були ці... Ці руки
