Ентоні Ковач і чомусь посміхався. Якось гидко і хтиво посміхався. Він помітив медсестру і тепер переводив здивований погляд то на потвору, яка щось там робила зі своєю сплячою жертвою, то на Барбару, що так і завмерла біля дверей. З його обличчя поступово сходила та бридка посмішка. - Барбаро, Барбаро... І навіщо ти сюди прийшла?! Не сиділося тобі на посту?! - зло прошепотів лікар Ковач, повернувшись до закляклої медсестри. - Дурепо... Не могла ще трохи почекати?! Тобі завжди більше всіх треба, Барб... Чорт... І що мені тепер з тобою робити?! Все ж було так добре, мала! Дідько тебе забирай! Мені шкода, Барб, дійсно, дуже шкода... Ти не повинна була це бачити! - Я... Я... Тоні... Я... - Барбара з усіх сил намагалася щось сказати, але онімілий язик її не слухався. - Ви... бач... То... ні... Лікар Ковач зробив кілька швидких кроків і опинився поряд з нажаханою майже до критичної межі медсестрою. Він спритно витяг з кишені свого білого халату шприц і не вагаючись, вправним, роками відточеним рухом, зробив укол у ніжну, тендітну шию своєї молодої коханки. - Тоні... Я не... О, Тоні... - ледь чутно прошепотіла Барбара втрачаючи свідомість. Великі, блакитні очі Барбари Мерфі спочатку якось помутніли, а потім і зовсім закотилися під лоба. М'язи тіла розслабилися і дівчина впала б на підлогу, якби її не підхопили сильні руки доктора Ковача. - Пробач мене, мала... Цього не повинно було статися! Чорт... Пробач! - лікар Ковач міцно обійняв ослабле тіло медсестри і поцілував дівчину у губи. - Клаусе, агов! Кидай ту дівку, досить тобі на сьогодні, чуєш?! Допоможи мені віднести Барб до мого кабінету! Хутко, потворо! Потім закінчиш, їй все одно вже не жити... І увімкни ту трикляту камеру! Казав же, давай пізніше, коли я Барбару відволічу... Чорт... Нащо я тебе послухав?! Завжди у тебе нетерплячка, бісове ти створіння! Бігом сюди, кажу! Тінь повільно почала зменшуватися і набувати більш чіткі обриси. За декілька секунд вона вже не була такою страшною. Гидкі, жахливі щупальця зникли, а замість них з'явилися руки та ноги, схожі на людські. А ще за хвилину замість потворного і незрозумілого, чорного силуету, біля матрасу зі сплячою на ньому Астрід Мітчелл, стояв санітар Клаус. Він був абсолютно голий і його тіло вкривав якийсь прозорий слиз. - Тільки ж вдягнися! Де твій одяг, Клаусе?! Швиденько тільки, що ти соплі жуєш! Он твоє шмаття, у кутку! Давай, давай, не гальмуй! Санітар роззирнувся, шукаючи поглядом свій
