Есмеральда. Якщо мислити логічно, то ця дивна історія не могла відбутися взагалі, правду кажучи. До того ж, ця подія не була запланована у моєму житті, ані якимось чином передбачена мною особисто. Та воно, моє життя, зробило неочікуваний кульбіт і сталося, як вже сталося. Чи так, як мало статися. Хто зна, що у того Всесвіту на думці... Від долі не втечеш, мудрі люди кажуть. Але це вже й не надто важливо, за великим рахунком, бо що відбулося, того вже точно не зміниш.
Мене звати Квентін Мейн. Я проста людина, яка жила собі звичайним, нормальним життям і зовсім не мала бажання вплутуватися у щось подібне. Хоча, у кожного своя міра нормальності. Якщо я мав роботу, знімав невеличку квартиру, ходив у вихідні на баскетбол чи на хокей, іноді пив пиво у барі, то у моєму розумінні, це і було звичайне, нормальне життя. А ще у моєму житті була дівчина, Есмеральда. Недовго, але була. Гарне ім'я, правда ж, Есмеральда? Наче якась принцеса. От і мені спочатку сподобалося ім'я, а вже потім і сама Есмеральда, коли я її вперше побачив. Есмеральда, ех... Мені якось вранці подзвонили у двері. Був вихідний день якраз, а саме неділя. Я неохоче зліз з ліжка і, потираючи сонні очі, поплентався відчиняти. На порозі стояв якийсь хлопчисько і тримав букет темно-червоних троянд. До букету була прикріплена маленька листівочка. "З Днем Народження, Есмеральдо!". Так було у ній написано. Певна річ, що я мало схожий на Есмеральду і ніякого Дня Народження у мене звісно не було. Я перепитав адресу у хлопця і він, поглянувши у свій блокнот, продиктував її вголос. Адресу, тобто. Як не дивно, саме мою. Кур'єр вибачився, почухав потилицю і запитав, чи не знаю Есмеральди, яка б жила на моєму поверсі чи, бодай, хоча б у моєму будинку. Я таку не знав. Хлопець декілька разів гучно видихнув і пішов геть з сумним, розгубленим поглядом, бурмочучи щось нерозбірливе собі під ніс. А я продовжив і далі займатися надважливими справами, тобто валятися на ліжку і дивитися якесь дурнувате шоу по телевізору. Бо неділя. І мені захотілося провести цей день удома, повністю віддавшись у полон ліні. Але мені не вдалося полежати і двадцяти хвилин, як знову почувся звук дзвінка. Я вилаявся про себе, але знову встав і пішов відчиняти. Цього разу з порогу на мене дивилася дівчина. Вона усміхалася майже голівудською усмішкою, а її великі, карі очі грали веселими бісиками. Я зрозумів, що це теж кур'єр по фірмовій куртці і величезному букету троянд,
