Лист Незнайомцю. Вітаю тебе, мій щедрий Незнайомцю! Я довго не наважувалася написати тобі, але таки остаточно вирішила, що потрібно це зробити. Зараз на годиннику майже друга ночі, тихо і затишно, саме час, щоб зібрати думки до купи. Не буду тебе надто втомлювати словами, мій добрий Незнайомцю, тому спробую не надто розтягувати цього листа і не перетворювати його на роман. Я не знаю хто ти і як тебе звати. Я не знаю чоловік ти чи жінка. Але це не надто важливо. Та і хіба це має значення, взагалі? Головне, що ти є. І ти зробив мене вільною. Вільною! За що я тобі безмежно вдячна, мій дорогий Незнайомцю! Мабуть, ти якось слідкуєш за моїм життям, хоча я не знаю, як ти це робиш. І звідки ти взагалі про мене дізнався? Але нехай це питання так і залишається без відповіді, так цікавіше... Мене немає у жодній з цих різноманітних соцмереж. У моєму телефоні немає ніяких месенджерів, бо я ними не користуюся в принципі. Хіба звичайне повідомлення коли-не-коли можу написати. Та і мій номер телефону мало кому відомий. Скільки мене не вмовляли раніше, я категорично відмовлялася від комп'ютера. І телевізор я не дивлюся. А також не слухаю радіо. Мені давно то все не цікаво. Колись, правда, музика мене дуже тішила. Але потім ніби відрізало. Та я від цього зовсім не страждаю. Бо у мене є книги, багато-багато книг! Знаєш... Якби не той прикрий, абсолютно безглуздий випадок, то я б зроду не читала стільки. До травми мене книги не приваблювали. Навіщо якісь дурні книжки, коли є телевізор! Зараз згадую ті часи з посмішкою. Мале, дурне дівча, у якого в голові вітер, гульки, подружки, хлопці, дискотеки, серіали, фільми... А потім усе це закінчилося, майже миттєво. Один невдалий жарт друзів і настав кінець тому життю, де були усі ці гульки, хлопці, подружки, дискотеки... Звісно, що ніхто й не думав, чим воно може обернутися. Я нікого не звинувачую, ні... Сталося, як сталося, або мало статися. Та зламана спина для мене стала дорівнювати зламаному життю. До речі, думки про самогубство і зараз мене не покидають. Але я навчилася з ними співіснувати. Тільки тепер вони просто іноді дзижчать, наче ті надокучливі комарі у голові. Схоже, що згодом і зовсім зникнуть. І це теж завдяки тобі, мій Незнайомцю. Але продовжу. Після лікарні, де я провела майже цілий рік, ми переїхали до іншого міста. Бо я не хотіла більше ні бачити, ні чути нікого зі знайомих чи колишніх друзів. Мене вони бісили! Батьки пішли мені на поступки, хоча для них це було
