Потойбіччя. «Якщо ми так мало знаємо про життя, що ми можемо знати про смерть?» Конфуцій Коли я померла вперше, то думала, що просто надто втомилася і заснула. Сном без сновидінь, без звуків і без відчуттів. Чорне ніщо, де немає нічого. Якось так, якщо описати словами і коротко. Але то було вперше і я тоді не розуміла, що потрібно робити, щоб побачити. І щоб почути, і відчути теж. Я просто заснула і прокинулась. Десять хвилин для мене промайнули, як десять секунд. А коли я отямилася, то побачила лікарів, які стояли навколо і дивилися на мене. Я пам'ятаю їхні очі... Сумні і втомлені. А потім були усмішки. Вірніше, спочатку подив, а вже потім усмішки. До мене торкалися, міряли пульс і світили у очі ліхтариком. А потім запитували, як мене звати, дату народження і де я знаходжуся. І я відповідала. Тільки ось голос... Він був мій і наче не мій одночасно. Вдруге я померла десь за рік після того. Якщо минулого разу мене Смерть застукала зненацька, то тепер я була готова до цього. Ну, не зовсім готова, вірніше, до такого ніколи не зможеш бути повністю готовим. Але я не боялася, що вже було непогано, як для другого побачення зі Смертю. Ні, я не психопатка і не потенційний самогубець, ви не подумайте нічого такого. Скоріше правильно буде назвати мене дослідником чи, навіть, мандрівником. Бо мені було аж надто цікаво зазирнути за обрій життя. А за цікавість, як відомо, завжди треба платити. За той рік, що минув після моєї подорожі у Потойбіччя, я багато усякого перечитала. Здебільшого, то були свідчення тих, хто побував на тому боці Стіксу і зміг повернутися. Тобто, таких самих, як і я, хто пережив клінічну смерть. Але мені того було замало. Та і свідчення ті мене, чесно кажучи, не вразили. Бо я теж це пережила і у мене були свої враження від тієї коротенької подорожі Потойбіччям. Тобто, ніяких вражень. Вибачте, забула представитись, до речі. Звати мене Джоан Сміт. А ви гадали, що буде якось пафосніше і з претензією? Ні, просто Джоан Сміт. Так назвали мене батьки і це прізвизвище теж дісталося мені саме від них. Мені тридцять три роки, я розлучена і, за великим рахунком, задоволена своїм теперішнім життям. Той випадок з клінічною смертю трапився зі мною у лікарні, куди я потрапила зі страшним запаленням легень. Лікарі натхненно боролися за моє життя, але у них виходило не надто гарно. Вони програвали хворобі з кожним днем все більше і більше. І згодом таки змушені були визнати поразку. Моє серце
