"2:07" Це сталося абсолютно випадково. Я прокинулася вранці, як зазвичай, і почала збиратися на роботу. Перед виходом з квартири я завжди перевіряла свою сумочку. Звісно, що і сьогодні подивилася, чи все на місці. Так, начебто порядок. Останнім у компанію до всіх інших речей відправився мій смартфон, без якого, чесно кажучи, я тепер почувалася б, як без рук. Що поробиш, прогрес не стоїть на місці, час такий. Не встигла я ще зачинити за собою двері, коли почула знайому мелодію. Це означало, що мені хтось дзвонить. Я знервовано витягла гаджет з сумочки. Ну, звичайно, Емілі... Хто б ще у такий час міг про мене згадати?! Тільки вона. Емілі - це моя найкраща і найближча подруга. Вона завжди умудрялася подзвонити у найневдаліший момент. Ми побалакали буквально півтори хвилини. Емілі просто захотілося побажати мені гарного дня. Ну, це все чудово, певна річ, але ж я запізнююся на роботу! Могла б повідомлення написати, а не напрягати дзвінком. Та це ж важко, тицяти у екран, писати щось, набагато легше потеліпати хвилину-другу язиком. Я вже хотіла вимкнути гаджет, але випадково натиснула на екрані на іконку галереї. Спочатку я не зовсім зрозуміла, що саме побачила там. Ну, фото, як фото. Моє фото. Все б нічого, але світлину було зроблено вночі, о другій годині нуль сім хвилин, якщо вже казати точно, і я на ньому спала! І я, Мішель Тайлер, точно не могла сфотографувати себе сплячою! І це зовсім не селфі! Фотографували мене з відстані трьох-чотирьох футів! Хтось сфотографував! Хтось!!! Сама думка про те, що вночі я була не одна у власній квартирі, ввела мене у ступор. Ну, ще зі мною жив Геркулес. Це рибка така, акваріумна, сомик. Якщо казати правильно, по-науковому, то рибка називалася анцитрус. Він жив у десятилітровому акваріумі одинаком і пречудово себе почував при цьому. Звісно, що Геркулес, навіть, якщо і хотів, то не зміг би мене сфотографувати. А більше живих істот у моїй квартирі не було. Я простояла тупо дивлячись на власне фото у телефоні хвилин п'ять. Потім повільно вимкнула гаджет і поклала назад до сумочки. Розбиратися буду згодом. Зараз потрібно мчати на роботу, бо не надто хотілося отримати від шефа на горіхи. Намагаючись відігнати від себе різноманітні думки, які роїлися у моїй голові, ніби розбурхані бджоли у вулику, я почала спускатися сходами. День тягнувся безкінечно довго. Я не рахувала, скільки разів брала до рук свій смартфон, щоб вкотре втупитися у своє дивне, нічне фото. Я його крутила,
