віскі? Я мовчки простягнув містеру Андерсену порожню склянку. ***** Після того візиту до пекельного годинникаря минуло вже два роки. Більше ми з ним, слава Всевишньому, не бачились. А у моєму житті з того часу багато чого змінилося. Ну, по-перше, я тепер знав, коли помру. А це, я вам скажу, неабияк стимулює і щоденно додає адреналіну. По-друге, тепер я змінив роботу. Тобто, я залишився таким собі журналістом, але мене перестало цікавити все те, чим я раніше займався. Моїм новим захопленням стала їжа. Саме так, не дивуйтеся. Кухні народів світу. Я ходив по ресторанах і кафе, їздив до інших країн, щоб скуштувати їхню кухню, і писав про це. І, якщо відверто, ця справа приносила мені чималенький дохід. По-третє, я відмовився від звичного мені життя. Для мене тепер змінилися цінності. Коли знаєш, коли помреш, усе бачиш у іншому світлі. Так, а кому я подарував того годинника, запитаєте ви? Я вам відповім. Років з сім тому я працював над однією статтею про ігорний бізнес. Ох, і нашуміла вона тоді! Прищемили хвоста ігорній мафії здорово. Вони втратили мільйони. Але мене ледь не вбили за таке викриття. Обійшлося купою синців, зламаним носом і двома ребрами. Та продовження я не чекав. А воно б не забарилося. Прийшлося тікати світ за очі і відсиджуватись у чорта на рогах майже півроку, поки все не вляглося. Коли я сидів у готельному номері Дж.Дж. Андерсена зі склянкою віскі у руках і гарячково примушував свій закляклий мозок думати, мене зненацька осінило! Помста! Так, це страва, яку подають холодною. І я назвав тоді ім'я того, хто так колись прагнув моєї смерті - Дуайт Мілтон. А чому б і ні? Закон бумеранга ще ніхто не відміняв. За кілька днів Дуайт Мілтон отримав подарунок. Я встиг вкластися у строки, які відвів мені клятий годинникар. Подарунок був, начебто, від коханки Мілтона. А за три місяці його прах благополучно розвіяли над Гудзоном. Ото такі справи, друзі. Неймовірна історія, погодьтеся? Важко у таке повірити, якби це не відбулося зі мною особисто. Але це відбулося. Добре це чи погано? Хто зна. Але я точно не жаліюся на свою долю. Стається те, що має статися. І таке теж трапляється, хоча й дуже нагадує казку. Кінець
