Втікач. Прокидатися зранку мені завжди було важко. Ще з дитинства. Дитячий садок, школа, інститут, робота... Якщо в садочок мене батьки водили, не давали запізнюватися, то у всіх інших випадках з цим була проблема. Цього ранку мені теж не хотілося прокидатися. Якось, аж занадто сильно не хотілося. Та треба було вставати і збиратися на роботу. Зібравшись з силами я таки розплющив очі і тут же їх прикрив руками. Біле світло боляче вдарило в очі. Але звідки у моїй кімнаті взялося це кляте біле світло?! За хвилину я звик до цього дивного світла і прибрав руки. Сказати, що я був здивований, це не сказати нічого. Білі стіни, біла стеля, біла підлога... Ця кімната нагадувала лікарняну палату. Але ж я засинав вдома, у своєму ліжку! Що сталося, поки я спав?! Звідки йшло світло було незрозуміло. Скоріш за все з самої стелі, бо ніяких ламп, люстр, світильників чи інших джерел світла я не бачив. У кімнаті не було вікон, лише одні двері. А ще, окрім мого, стояло ще двоє ліжок. Такого ж білого кольору, як і все навколо. Я декілька разів роззирнувся і обдивився себе. На мені були білі штани і така ж біла футболка. На ліжку не було ані подушки, ані ковдри, лиш білий, твердий матрас. На двох сусідніх ліжках лежали люди. Чоловік і дівчина. Чоловіку на вигляд було років сорок, а дівчині десь в районі двадцяти п'яти. Вони ще спали. Я спробував встати з ліжка, але тільки моя нога доторкнулась до підлоги, мене одразу ніби вдарило струмом. Я зойкнув і миттю прибрав ногу назад на ліжко. Дивно. Занадто дивно все це... Стоп! Зойкнув? Так, але ж я не почув власного голосу! Я спробував щось сказати і результат був той же. Тиша. Абсолютна тиша.
Я намагався зібрати свої думки до купи, але у мене мало що виходило. І тут я закляк. Моє ім'я?! Я зрозумів, що не пам'ятаю свого імені! Обхопивши голову руками я заплющив очі і спробував сконцентруватися. "Згадуй, згадуй, чоловіче! Як же тебе звати?! Давай, ти зможеш!" Я не знаю, скільки часу минуло. Та я так і не зміг згадати, як мене звуть. Це зовсім мене спантеличило, якщо не сказати більше. Можливо, так би і сидів на ліжку, та відчинилися двері і до кімнати увійшов якийсь чоловік. Він був високий і худий, одягнений у сірий, довгий халат. Чоловік тримав у руках якийсь записник чи щось таке. - Маргарет Берклі. - тихим голосом сказав незнайомець, дивлячись на сплячу дівчину. Його голос я почув. - Агов, містере! Ви мене чуєте?! - вигукнув
