Будинок Бейкерів. Мого кота звати Річард. Колись він сам, ще кошеням, прийшов під мої двері, ніби обрав їх із тисяч інших у нашому містечку, і з тих пір вже нікуди не йшов. Тоді йому було лише декілька місяців, не більше. Звідки те кошеня взялося і чому прийшло саме до мене, і досі залишається загадкою. Чисте, доглянуте, пухнасте, з величезними жовтими очиськами, воно всілося на порозі і чекало, доки хтось відчинить йому двері. Той "хтось" і був я, Едвін Блекстоун. Не знаю чому, але я одразу назвав його Річардом. Як Річард Левине Серце. Хоча він був більше схожим на маленького тигра, такий же смугастий, ще й з білим фартушком на грудях. Ми з Річардом подружилися з першого ж дня нашого знайомства. Він прийшов у мій дім, наче жив тут усе життя. Річард був чемним котом, але була у нього одна вада. Ну, як вада... Він любив гуляти. Зранку, як собака. Мені навіть прийшлося купити для нього прогулянкові обладунки, а саме спеціальний повідок, схожий на маленьку збрую. Мабуть, сусіди тихцем насміхалися з мене, коли я вигулював свого кота на повідку, та мені було якось байдуже. Отже, хочеш ти цього чи не хочеш, сонце на вулиці чи хмарно, спека чи мороз, а кота потрібно вигуляти. Єдиний випадок, коли Річард не просився на вулицю, це коли йшов дощ. Ну, не любить мій кіт воду з неба і під ногами, що тут поробиш. Але в усі інші дні - підйом і на прогулянку! От спиш ти, додивляєшся якийсь ранковий сон, аж раптом до твого мозку доходить: "Няяв! Няяяяв! Няяяв!" Це Річард, сидячи на ліжку, увімкнув свій будильник. Звісно, що тобі прокидатися не надто хочеться і ти швиденько ховаєшся з головою під ковдру. Але і цей маневр давно прорахований. Кіт застрибує на тебе і починає товктися, не забувши при цьому увімкнути режим трактора. Такий собі муркотячий маленький бульдозер, а це добрих сімнадцять з половиною фунтів живої ваги, на хвилинку, їздить по тобі і деренчить так, що аж ліжко вібрує. І тобі, врешті решт, приходиться змиритися з невідворотнім, тобто прокинутися. І так кожного ранку. Цей літній ранок обіцяв перейти у чудовий літній день. Ми з Річардом якраз вийшли на прогулянку. Я сонно плентався за котом, ледь переставляючи ноги, тримаючи в одній руці повідок, а в іншій кружку з кавою. Річард трюхав попереду, гордо задравши свого пухнастого хвоста догори і сканував все навколо своїми величезними очима, ніби рентгеном чи радаром. Зазвичай ми гуляли недовго. Хвилин двадцять, не більше. Кіт з діловим виглядом обходив свою,
