Велетенська Гусінь ліниво позіхнула і розплющила свої великі, сірі, сонні очі. Ну, чому знову ранок?! Чому потрібно просинатися?! Такі ж гарні сни снилися... Сонце вже доволі високо піднялося над горизонтом і почало здорово припікати волохату спину гігантської Гусені. Вона ще раз широко позіхнула і ліниво потягла своє товстеньке, але в той же час доволі пружне тіло в тінь лапатого лопуха, що ріс неподалік. - Ненавиджу спеку і це сонце... - бурмотіла собі під ніс Гусінь перебираючи малесенькими, але сильними ніжками. - Краще вже хмари і дощ... Так вона заповзла під розлогий лопух, який і сховав її від теплих променів літнього сонця. Лежить, значить, Гусінь в холодку і думає, що б його сьогодні поїсти на сніданок, чи вже на обід. А в меню було багато чого. Хитра Гусінь не дарма оселилась у фруктовому садку. Тут росли розкішні яблуні і груші, декілька вишень, три абрикоси і одна стара слива. Гусінь не дуже то й перебирала їдлом, але тут можна було построїти з себе гурмана. Гусінь повільно переводила задумливий погляд з одного дерева на інше і щось тихенько наспівувала під ніс. Гусінь, взагалі-то, могла легко з'їсти і якусь траву, щоб не повзти на дерево, але навіщо собі відмовляти у смаколиках. Ну, поповзає трохи, це навіть корисно, зарядка, як не як. Поки Гусінь підбирала собі меню, коло неї з трави зненацька вигулькнув колорадський жук. Гусінь була майже вдесятеро більшою від жука і тому він трохи злякався, коли побачив перед собою цю волохату, яскраву махіну для пожирання рослин. Гусінь теж помітила полосатого жука. А їх вона ненавиділа люто! Чому, вона і сама не знала, чому, гени мабуть, а гени не воші, їх не виведеш. Гусінь хижо примружилась і дуже повільно підняла верхню частину свого тіла. Колорадський жук був дурний і тупий. Поки він роздумував, що робить далі, Гусінь, наче той хижий динозавр, нахилилася над жуком і надійно схопила його своїми міцними щелепами... Полосатий хітиновий панцир жука гучно захрустів і піддався. Жук зрозумів, що йому прийшов кінець, але було вже надто пізно. Він перебирав своїми тоненькими лапками, крутив маленькою дурною головою, та від смертоносних щелеп Гусіні не було спасіння. Гусінь повільно жувала свою ще живу жертву. Хітиновий панцир хрумтів, як свіженькі чипси. Безжальні жорна щелеп перемелювали жука, перетворюючи його на однорідну масу. Зазвичай Гусінь не їла жуків, та з колорадськими у неї були особливі стосунки і просто так відпустити його Гусінь не могла. Прикінчивши
