Старий крук одиноко сидів на самій верхівці такої ж старої, як і він сам, липи і уважно споглядав з висоти на свої володіння. Його очі тьмяно блищали, наче якісь коштовні камінці. У круків, зазвичай, колір очей чорний, а у цього вони були темно-смарагдові і начебто світилися зсередини, видаючи його надприродне походження. Погляд птаха був дуже прискіпливим, наче він бачив найменшу піщинку унизу на землі, холодним і пронизуючим, як той льодяний вітер. Крукові було багато-багато років, скільки саме, то він і сам не знав, але цю липу він пам'ятав ще маленьким, тендітним, беззахисним, деревцем, а тепер з радістю використовував її, як свою спостержну вежу, бо навкруги не було вищого дерева, аніж це. Величний птах здалеку нагадував кам'яну фігуру, зроблену з чорного мармуру. Він непорушно сидів на гілці і тільки блискуче, як смола, пір'я, яке ніжно куйовдив легенький, прохолодний вітерець, видавало в ньому живу істоту. Дерева вже давно скинули своє листя і стояли, наче ті гігантські скелети якихось містичних створінь. Вони неспішно гойдали своїми оголеними гілками в такт вітру, наче хотіли гіпнотизувати когось своїми ритмічними рухами. При цьому дерева тихенько перешіптувались між собою, навіваючи сонливість і спокій... Сонце ось-ось вже мало зійти. Уже було видно, як перші його золотаві проміння пофарбували небосхил у чудові, неповторні кольори. Народжувався ранок нового дня. Старий крук розправив свої великі крила, ніби хотів огорнути когось, підняв голову із здоровенним, міцним дзьобом, та голосно сказав: "Крууу! Крууу!" Легенький вітерець потроху розганяв нічну імлу, яка м'яким покривалом стелилася понад холодною, осінньою землею. Хоча ніч минула і вже майже настав ранок, але тисячолітнє кладовище, господарем якого і був старий чорний птах, все ще знаходилося у владі передранкових сутінок. Старезні хрести і напівзруйновані склепи, розвалені огорожі і химерні надгробки, кущі і дерева, які росли на столітніх могилах, окутані залишками нічної імли виглядали, м'яко кажучи, не дуже привабливо, а навіть і трохи моторошно. Та для крука ця місцина була рідною домівкою. Усю ніч він, як надійний вартовий просидів на верхівці липи, оберігаючи спокій цього останнього притулку людських душ, а тепер, з першими променями сонця, птах сховається у старезному кам'яному склепі, який майже повністю заріс мохом і диким виноградом, і буде спати міцним сном аж до самого вечора. Коли сонце сяде за горизонт і пошле на
