ранок прямо дихав позитивом. Пітер у прекрасному настрої йшов на роботу, іноді озираючись по сторонам і вдивляючись у обличчя перехожих. Я, я, я... Що ж значить, оте "Я"?! Це повинна бути людина, якщо мислити логічно. Так, людина але жінка це, чи чоловік? А якого віку? Багато питань без відповідей тримали в напруженні підсвідомість Пітера. Отак, в роздумах, Пітер спустився в підземку і пройшов на платформу, де чекали поїзду декілька десятків людей. На табло бігли цифри, які показували час до прибуття. Залишалося майже чотири хвилини. Гудок поїзда вивів Пітера з задумливості. В тонелі показалось світло фар і почувся характерний звук потяга метро, що стрімко наближався до станції. Пітер чомусь усміхнувся і підійшов до молодої привабливої рудоволосої жіночки з великою сумкою на колесах. - Доброго ранку! Вам допомогти? - ввічливо запитав Пітер дівчину. - Дякую. Якщо не важко, то буду дуже вдячна. - приємним мелодійним голосом відповіла жіночка і теж усміхнулася у відповідь. У повітрі приємно запахло ваніллю. Вона глянула на Пітера своїми величезними зеленими, як смарагд, очима, в яких начебто відображався увесь Всесвіт. І додала. - Привіт, Пітере, ось, нарешті, ми й зустрілися... Якраз у цей момент, з лязком і скрипом гальм, з тонелю вилетів поїзд. Пітер повернув голову і тут же відчув сильний поштовх у спину. Він навіть не зрозумів, що трапилося, як пірнув на колію, прямо під колеса поїзда метро...
