Білл Картрайт був доволі таки успішним фотографом. Модні і спортивні журнали часто запрошували його до співпраці, пропонуючи зовсім непогані гонорари. Фотосесії моделей, відомих спортсменів, зйомки реклами і всяке таке інше приносили Біллу немалий прибуток. Крім того перед ним були відчинені двері майже всіх нічних клубів і модних ресторанів, що було зовсім доречно для холостого, симпатичного тридцятирічного чоловіка. Рахунок Картрайта в банку вже наближався до цифри з шістьма нулями. При такому розкладі Біллі міг дозволити собі невеличку слабкість, а саме колекціювання фотокамер. Ну, не те, щоб він зовсім був схибленим на цьому, але іноді купляв фотоапарати, які йому подобалися. Головними критеріями для претендентів стати на полицю під склом у будинку Біллі Картрайта являлись дві речі - унікальність або цікава історія. У нього уже зібралося біля трьох десятків екземплярів, а якщо точніше, то тридцять дві фотокамери. І от буквально на днях Біллі знайшов на інтернет-аукціоні чергову ціль. Фотокамера, якою зацікавився Біллі, не відносилась до розряду дорогих, але мала дуже і дуже цікаву історію. Спочатку нею користувався звичайний фотожурналіст, який потім її чомусь продав. Далі фотоапарат перейшов до рук професійного фотографа, який помер через місяць, після її придбання при доволі загадкових обставинах... А далі фотокамера переходила із рук в руки десь раз-два в рік, а попередні власники зазвичай чомусь помирали, аж поки не опинилася у власності такого собі Франца Кельгена, судового експерта. У нього вона й залишалася до теперешьніго часу. Зараз Францу Кельгену було вже під вісімдесят років і він вирішив продати фотокамеру на аукціоні, разом з історією, яку сам і зібрав. Чому бувший судовий експерт захотів позбутися цієї речі, хто зна, але Біллі вже поклав око на цю камеру і мав дуже серйозні наміри її придбати. Дивно, але бажаючих стати власником фотокамери Кельгена було дуже мало, а вірніше всього троє. Картрайт без особливих зусиль став переможцем в торгах і фотоаппарат став його законною власністю. Товар, зазвичай, присилають прямо додому в таких випадках, але Біллі вирішив сам з'їздити до Кельгена, щоб не тільки забрати камеру, а іще й поговорити зі старим. Звичайний будинок у передмісті, газон, клумба з квітами... Картрайт нажав на кнопку дзвінка. За дверима почувся мелодійний звук і через хвилину двері відчинилися. На порозі стояв літній чоловік. - Доброго дня. Ви Франц Кельген? - Так, це я. Доброго і Вам
