якщо буть зовсім відвертим, то Маалат більше полюбляв молоденьких хлопчиків і дівчат. З ними приємно було мати справу і, зазвичай, легко виходило задурманювати голову цим довірливим, нерозумним створінням... Декілька разів Маалат ставав свідком того, як люди викривали пожирачів душ. З нервами у нього було все гаразд, але і у темного демона по шкірі бігали мурашки, коли він дивився на страту своїх побратимів. Найбільше Маалату запам'ятався магічний обряд, виконаниний жерцями Шарду, маленького спокійного містечка посеред мальовничого гірського плато. Жерці довго знущалися над пожирачем, допоки той не прийняв свою рідну подобу. З допомогою магічних заклинань і різних ритуалів вони позбавили пожирача душ демонстких сил, тому він був, наче тряп'яна лялька в руках жерців. А далі з нього живцем зняли шкіру, яку на себе одягнув верховний жрець, вивернувши її назовні, а потім різали на маленькі шматки демонську плоть, віддаючи її собакам... Стікаючого чорною, як смола, кров'ю, демона оббіловували до кісток. Видно було, як б'ються його два серця. Їх потім теж вирізали ритуальним кривим ножем, до речі. А як він кричав і вив від болю!? Жахливо навіть згадувати, кров стигла в жилах! В фіналі цієї пекельної вистави пожирачеві відрізали всі кінцівки, поступово, не зразу, потім відсікли голову, всі кістки, разом з нею, склали у величезний казан, зварили з якимись травами і всі жерці по черзі випили це зілля з черепа нещасного демона. А два серця просто засмажили і з'їли... Приблизно отакий кінець, і це не в самому гіршому варіанті, чекав пійманого пожирача душ. Тому Маалат дуже серйозно переймався питаннями конспірації, бо не хотів закінчити своє життя отак безславно і ганебно, як для демона. Йшли роки, століття, епохи пролітали перед очима Маалата, зароджувалися, розквітили і згасали імперії, світ змінювався, люди змінювалися, прогрес летів вперед, а він продовжував виконувати свою бісову роботу і став просто віртуозом своєї справи. Дуже мало демонів його віку залишилися в строю на сьогоднішній день, чим Маалат дуже і дуже пишався, навіть хизувався серед своїх одноплемінників. Його авторитет був настільки великий, що через якусь сотню-другу років, демон-душоїд став би вчителем, наставником, таким, яким для нього був колись Фукус. Завдяки своєму надзвичайному таланту, пожирач душ зміг дійти до вершин людського суспільства. Він зрозумів, що можна випивати душі не по одній, а десятками, тисячами, мільйонами... Для цього тільки треба
